Артем загинув ще у перші місяці повномасштабного вторгнення, але понад рік вважався зниклим безвісти та військовополоненим. На Миколаївщині провели в останню путь українського захисника і боксера Артема Хана. Народився він 6 квітня 2001 року. Ще у дитинстві захопився бойовими мистецтвами. Почав займатися боксом та змішаними єдиноборствами, був вихованцем миколаївської СДЮСШОР-6. Тренери пригадують, що Артем за кілька років занять обійшов своїх однолітків у спорті. Став чемпіоном України серед юніорів з боксу та отримав звання кандидата у майстри спорту. До лав Збройних сил України Артем потрапив у 19 років, підписавши контракт. Служив у складі 79-ї десантно-штурмової бригади. На момент початку російського повномасштабного вторгнення він уже рік перебував у зоні бойових дій, але батькам ніколи не розповідав, що бере безпосередню участь у боях. Наприкінці лютого 2022 року хлопець чекав на ротацію, мав повернутися додому, навіть уже зібрав сумки, але почалася широкомасштабна війна… Востаннє Артем виходив на зв’язок з батьком 29 квітня 2022 року, а 30 квітня – не повернувся на українські позиції з боїв. З того часу його вважали зниклим безвісти. Але у грудні того ж року мамі Артема вдалося дізнатися, що син у полоні. Його ім’я побачили у ворожих списках. Ця новина дала велику надію рідним побачити Артема, та, на жаль, у січні 2024 року усі сподівання розвіялися. ДНК експертиза встановила, що Артем загинув у той день, коли не повернувся з завдання – 30 квітня 2022 року у районі села Діброва на Донеччині. Герою був лише 21 рік…

Майстер спорту з рукопашного бою, український військовослужбовець, старший лейтенант Національної гвардії України, учасник російсько-української війни. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2022, посмертно). Народився 5 лютого 1998 року в місті Миколаїв. Навчався в Миколаївському ліцеї. У 2015 вступив до Житомирського військового інституту імені С. П. Корольова. У 2020 році закінчив з золотою медаллю проходив службу в Об'єднаному зв'язку НГУ. Учасник АТО. На час повномасштабного вторгнення заступник начальника центру спеціального зв`язку стаціонарного вузла зв`язку. Загинув під час передислокації в район санаторія «Лісовий» (місто Дніпро), отримав поранення несумісні з життям. Похований 1 березня 2022 в місті Миколаїв на Миколаївському міському цвинтарі. У Олександра залишилися батьки, сестра, дружина та маленька донечка. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (28 лютого 2022, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Даниїл Олександрович Єгоров, член національної збірної України з академічного веслування, віддав своє життя за нашу свободу. З 2016 року Даниїл представляв Україну на міжнародній арені. Свою спортивну кар'єру він розпочав у Запорізькій області під керівництвом тренера Володимира Гапоненка, а згодом відточував свою майстерність у Миколаївській області. Навчався у Миколаївському ВУФК та Національному університеті кораблебудування ім. адмірала Макарова, де здобував освіту та розвивався як спортсмен і громадянин. Бронзовий призер чемпіонату Європи серед юніорів 2017 року, срібний призер чемпіонату Європи до 23 років 2019 року – він мріяв про нові перемоги під керівництвом тренера Павла Пришутова. Але з початком війни взяв до рук зброю й став до лав полку «Азов». Його мужність відзначено нагородами «Золотий хрест» і «За збереження життя». 28 жовтня 2024 року, у бою під Нью-Йорком, Бахмутського району, серце Даниїла зупинилось. Йому було лише 24… Схиляємо голови в пам'ять про Даниїла Єгорова. Його мужність, відданість та сила волі назавжди залишаться з нами. Вічна слава Герою України.

Внаслідок важкого поранення 9 березня 2025 року загинув В’ячеслав Тимошенко, випускник кафедри теоретичних основ олімпійського та професійного спорту Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова 2021 року. Йому виповнився лише 27 років… В’ячеслав займався футболом. У 2023 році став на захист свободи та незалежності України у боротьбі з російськими окупантами. Служив в окремій бригаді морської піхоти. Виконував бойові завдання на східному напрямку. Прощання з Воїном відбулося 15 березня 2025 року у селищі Українка. У Владислава залишилась дружина та маленька донька.

Народився у Миколаєві, з дитинства захоплювався спортом та змішаними єдиноборствами. Тренувався у відомому клубі MMA CLUB MYKOLAIV. Член збірної клубу та області 2013 - 2015 рр. На першому в українській історії спорту Молодіжному чемпіонаті України з ММА виборов срібну медаль. Неодноразовий переможець клубних і обласних турнірів з ММА, панкратіону, кікбоксингу. У 2021 році Андрій закінчив Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова. З початком широкомасштабного вторгнення був в рядах збройних сил, потім ГУР МОУ. Загинув внаслідок поранень отриманих при ракетній атаці 1.05.2025 р. На фронті загинув вихованець нашого клубу ММА, Член збірної клубу 2013-2015 рр., срібний призер першого в історії Молодіжного чемпіонату України з ММА, неодноразовий переможець і призер клубних і обласних турнірів.

Позивний "ГЕКТОР"

Віталій Бохонок народився 25 березня 1991 року в селі Павлівка Снігурівського району (зараз — Снігурівська ОТГ, Баштанського району) Миколаївської області. Дитинство провів у селі Щербані Вознесенського району. 2008 року Віталій Бохонок закінчив Щербанівську ЗОШ I-III ступенів імені М. Рябошапки. Тоді ж він вступив до Миколаївського національного університету імені В. Сухомлинського на спеціальність «Фізичне виховання», який закінчив 2013 року. Водночас з 2010 по 2012 рік навчався на кафедрі військової підготовки за спеціальністю «Командир аеромобільного взводу» та отримав первинне офіцерське звання — молодший лейтенант. Ще студентом 5-го курсу влаштувався вчителем фізкультури та захисту Вітчизни у ЗОШ № 28 м. Миколаєва. З початком російської агресії 2014 року Віталій Бохонок добровольцем пішов до військкомату і з 24 березня того року по 03 березня 2015 року був призваний на військову службу до 79-ї окремої аеромобільної бригади (зараз — 79-та окрема десантно-штурмова бригада). Улітку 2014 року Віталій із побратимами звільняв Донецьку область під час Антитерористичної операції на Сході України. Там наші воїни потрапили в Ізваринський котел, з якого вдалося вийти. У січні 2015 року офіцер захищає Донецький аеропорт. Того місяця дружина Лариса ненадовго втратила зв’язок із коханим. Вона згадує телефонну розмову: «Перше, що він мені сказав: “Моя мрія збулась”. Я така: “Яка мрія? ”. “Я потрапив в Донецький аеропорт”». 18 січня 2015 року Віталій Бохонок обороняє радіолокаційну станцію аеропорту (позиція «РЛС»). А 22 січня осколок артилерійського снаряда серйозно пошкодив ліктьовий суглоб лівої руки оборонця. Товариші евакуювали його до міста Селідове, а звідти до військового шпиталю у місто Дніпро. Віталія було поранено в останні дні оборони Донецького аеропорту. У ніч з 22 на 23 січня через позицію РЛС відійшли останні бійці розбитого пожежного депо (з позиції «Пожарка»). 05 травня 2015 року хлопець підписав контракт на проходження служби у Збройних Силах України. У складі своєї 79 бригади він бере участь в АТО та ООС в Луганській і Донецькій областях. У грудні 2021 року Віталію було присвоєно звання майора, на той час він обіймав посаду начальника штабу 2-го батальйону 79-ї бригади. Планував влітку 2022 року вступити на навчання до військової академії. Проте з перших днів повномасштабного вторгнення росіян зосередився виключно на захисті України. 14 квітня 2022 року офіцера було переведено до 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади, на посаду командира 2-го парашутно-десантного батальйону. 07–15 травня 2022 року в районі населеного пункту Новоселівка Донецької області майор Бохонок зміг утримати лінію оборони в зоні відповідальності батальйону та не допустити здійснення противником (який чисельно переважав у вогневих засобах і техніці) маневрів вглиб району оборони бригади. Невдовзі з 21 червня по 02 липня 2022 року поблизу селища Вовчоярівка Луганської області батальйон на чолі з Віталієм Бохонком відбив близько 10 атак ворога та завдав йому максимальних втрат у живій силі до 200 осіб. А з техніки було знищено: Т-72 — 13 од., БМП-2 — 8 од., Тигри — 8 од., БТР — 4 од., УРАЛ-4320 — 2 од.., КАМАЗ — 1 од. Командир роти капітан Олександр Тимощук згадує про Бохонка: «Він завжди був там, де найважче: починається, наприклад, прорив якоїсь із рот батальйону, Віталій Бохонок переміщується туди та керує боєм з контрольно-спостережного пункту підрозділу чи на певній відстані. У комбата завжди були в запасі доглянуті висоти. Тоді майор казав: “Із поля бою бачу краще, ніж зі штабу”. Це надихало особовий склад. Бо коли поруч комбат, ротний не може погано воювати». 25 липня 2022 року поблизу селища Зайцеве Донецької області під час артилерійського обстрілу Віталія Бохонка було тяжко поранено та евакуйовано. Він помер 29 липня 2022 року в шпиталі. Указом Президента України №791/2022 від 18 листопада 2022 року Віталію присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Також майор Бохонок — повний кавалер Ордена Богдана Хмельницького (Укази Президента України № 47/2019 від 28 лютого 2019 року, № 169/2022 від 25 березня 2022 року, № 432/2022 від 21 червня 2022 року).

Позивний "Історик"

Солдат Голубенець Олег Олегович, позивний «Історик» - санітар-сапер 2 інженерно-саперного відділення 1 інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 3 Окремої штурмової бригади. Народився 12 листопада 1991 року в смт Криве Озеро Кривоозерського району Миколаївської області (нині село Криве Озеро Друге Первомайського району Миколаївської області) – загинув 11 листопада 2023 року біля населеного пункту Богданівка Бахмутського району Донецької області. Протягом 1998-2008 років навчався у Кривоозерській ЗОШ І-ІІІ ст. № 2. Був старанним та сумлінним учнем. Захоплювався історією, правознавством, авіацією. Після навчання в школі вступив до Миколаївського Національного університету ім. В.О. Сухомлинського до навчально-наукового інституту історії та правознавства. У 2013 році здобув фах вчителя історії та правознавства і почав свою трудову діяльність у Кривоозерській ЗОШ І-ІІ ст. За час роботи в школі відзначився працелюбністю, уважністю, новітніми підходами до навчання та виховання учнів. У 2016 році переїхав до Миколаєва, де працював у торговельній сфері. У 2018-2019 роках також працював закордоном, зокрема у Польщі та Чехії. У лютому 2017 року познайомився зі своєю майбутньою дружиною. 2020 року пара вирішила переїхати до м. Ірпінь Київської області. Олег почав працювати в ТСО України Київська автошкола інструктором з водіння та викладачем теорії. З початком повномасштабного вторгнення російської федерації до України добровільно долучився до лав Збройних Сил України. Був прийнятий на службу до 208 зенітної ракетної бригади на посаду водія-номера обслуги зенітного артилерійського відділення взводу охорони. Брав участь в оборонних заходах міст Вознесенськ, Баштанка Миколаївської області, Запоріжжя. У березні 2023 року Олег одружився. У травні 2023 року перевівся до 3 Окремої штурмової бригади. Після проходження загальновійськового вишкілу був зарахований до групи інженерного забезпечення на посаду санітара-сапера. Воював на Бахмутському напрямку. 13 листопада 2023 року рідні Олега отримали сповіщення про те, що він зник безвісті. Звернення до правоохоронних органів та пошуки результатів не принесли. Вже 30 листопада родина Олега отримала інше сповіщення, відповідно до якого «Голубенець Олег Олегович, військова частина А4638, який з 11 листопада 2023 року вважався зниклим безвісти, вірний військовій присязі, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України, загинув біля населеного пункту Богданівка Донецької області 11 листопада 2023 року». Відповідно до витягу з наказу командира військової частини А4638 від 08.12.2023 № 449 «…загинув 11.11.2023 приблизно о 06:26 в районі н.п. Богданівка Донецької обл. в ході виконання бойового завдання, внаслідок мінометного обстрілу противника отримав множинні ВОСП несумісні з життям». Похований 03 грудня 2023 року в селі Криве Озеро Друге Первомайського району Миколаївської області на кладовищі по вулиці Кодимська.

Юрій Ігорович Блоха (22 липня 1988, с. Сергіївка, Березнегуватський район, Миколаївська область, Українська РСР, СРСР — 1 березня 2022, біля с. Мурахівка, Баштанський район, Миколаївська область, Україна) — український футбольний тренер, військовик, молодший лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України (10 березня 2022, посмертно). Народився 22 липня 1988 року в селі Сергіївка Миколаївської області. З дитинства мріяв стати футбольним тренером. Закінчив Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського за спеціальністю фізична культура і спорт та допризовна підготовка. Там же пройшов навчання на військовій кафедрі, йому дали звання молодшого лейтенанта запасу. Після навчання Юрій Блоха працював дитячим футбольним тренером Березнегуватської та Снігурівської ДЮСШ, і учителем фізичної культури та допризовної підготовки Березнегуватського закладу загальної середньої освіти І—ІІІ ступенів Миколаївської області. У 2014 році, коли Росія напала на Україну, Юрій водив своїх підопічних на мирні акції, відправляв їхні малюнки військовикам на фронт, волонтерив. 24 лютого 2022 року, після початку російського вторгнення в Україну, пішов служити в Баштанський батальйон територіальної оборони. Був начальником забезпечення блокпостів у Березнегуватському районі. 1 березня 2022 року, коли велика група ворога просунулася в напрямку блокпоста біля с. Мурахівка на Миколаївщині, він разом з іншими військовими вступив у бій з російськими окупантами. У цьому бою Юрій Блоха зазнав трьох вогнепальних поранень, несумісних з життям. Поховали героя 2 березня 2022 року в с. Висунськ на Миколаївщині. 28 червня 2023 року в День Конституції України, Президент України Володимир Зеленський передав орден «Золота Зірка» членам родини загиблого Героя України. Нагороди: Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (10 березня 2022, посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

25 червня 2024 року Сергій Коломієць загинув у Вовчанську, захищаючи незалежність та свободу України. Поет пішов на фронт у серпні 2023 року. Майже одразу опинився на Харківському напрямку, де ніс службу у різних гарячих точках. Знаходився під Куп’янськом, під Лиманом, пізніше був переправлений на Рубіжне, а останньою точкою став Вовчанськ. Сергій був командиром стрілецького взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Його дуже поважали як керівництво, так і побратими. Головний сержант роти згадує, що він був дуже хорошим та порядним хлопцем. Небагатослівний, що засвідчував позивний “Тихий”, мужній та відповідальний, він успішно виконував поставлені задачі, завжди роблячи усе можливе, щоб зберегти життя та здоров’я своїх побратимів. Сергій Геннадійович Коломіець – випускник філологічного факультету МНУ імені В. О. Сухомлинського. Народився у с. Гур'євка 24 серпня 1996 року. Був призером конкурсу "Золота арфа" у 2013 та 2015 роках, де посів перше місце у номінації "Проза" та друге – у номінації "Поезія". Взяв участь у Міжнародному літературному форумі у Києві (2015 р.). У 2016 році випустив книгу "Невідома", за що отримав диплом Гордості університету. Публікувався у міжнародному літературному журналі "Соборна вулиця" (2016 р.). Переможець у номінації "Художній твір" на конкурсі "У слові розкривається душа" (2016 р. та 2017 р.). Випустив книгу "Чарівниця" (2017 р.). https://www.up.mk.ua/uk/articles/137874

Позивний "Мойсей"

Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти. Позивний " Мойсей". Загинув 1 березня 2022 року в м. Маріуполь на Донеччині. При виконанні бойового завдання отримав смертельні поранення та героїчно загинув у віці 26. років Нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня (посмертно) Останній раз він виходив на зв’язок 1 березня 2022 року о 14:30… А вже за декілька днів рідні отримали страшну звістку — його більше немає. Він дуже любив свою донечку. Часто говорив, що мріє повести її за руку в перший клас, побачити її перші успіхи та бути поруч у найважливіші моменти. Цієї мрії йому не судилося здійснити… Він прагнув жити, навчатися, розвиватися. Хотів закінчити Університет імені В.О. Сухомлинського. У вільний час якого було не так багато любив приїздити на дачу та милуватися гарними краєвидами рідного міста. 06 грудня 2021 року разом з побратимами відправився на ротацію до міста Маріуполь. Обіймав посаду гранатометника. З перших днів війни разом з побратимами стримували ворога на підході до міста Маріуполь.

З 17 квітня 2010 року Єгоров Микола Петрович проходив службу в ЗСУ, брав безпосередню участь в АТО/ООС у складі морських піхотинців. З 21 вересня 2021 року по 02 травня 2025 року виконував бойові завдання в районах бойових дій в складі 72 ОМБР. За цей період брав участь у обороні Київської області в с. Зоря, боях під н.п. Уди, Кутузівка Харківської області, н.п. Берестове Донецької області, н.п. Врубовка Луганської області, н.п. Вугледар, Водяне Донецької області, обороні н.п. Червоний Маяк Херсонської області, н.п. Срібне, Преображенка Донецької області. Так, в липні 2024 року, поблизу н.п. Костянтинівка Донецької області, очолював штурмову групу та особисто приймав участь у відновленні контролю над позицією. Завдяки особистій мужності та розумній ініціативі штурмові дії було проведено успішно без втрат серед особового складу. Під час виконання завдання особисто знищив трьох ворожих піхотинців. Так, в липні 2024 року, поблизу н.п. Костянтинівка Донецької області, перебуваючи на піхотній позиції, під час спроби ворожого штурму, діючи у складі свого відділення, при виявленні наступаючого противника та бронетехніки, зайняв свою вогневу позицію та відкрив вогонь зі стрілецької зброї завдавши ворогу втрат у кількості двох осіб, в ході бою отримав поранення, але незважаючи на це, продовжував вести бій та надавав медичну допомогу своєму побратиму, який отримав кульові поранення ніг, виніс його на своїх плечах до точки евакуації, чим зберіг його життя. Так, у вересні 2024 року, поблизу н.п. Водяне Донецької області, під час спроби ворожого штурму, виявив наступаючого противника, на позицію, після чого зайняв свою вогневу позицію та відкрив вогонь зі стрілецької зброї, чим наніс ворогу безповоротних втрат у кількості трьох осіб, наступальні дії противника були зупинені. Під час бою потрапив під артилерійський обстріл противника, допомагав виносити на точку евакуації двох поранених побратимів, завдяки чому зберіг їм життя. Єгоров Микола завжди вирізнявся з поміж рядового та сержантського особового складу, був всебічно розвинений у військовій справі, постійно вдосконалював свої фахові навички та знання, користувався високим авторитетом серед особового складу і розуміючи, що його життя назавжди пов’язане зі службою у війську, вирішив далі будувати свою службу в офіцерській ланці. Так, 11 квітня 2025 року, Єгоров Микола був призначений на посаду командира взводу-старшого офіцера на батареї для подальшого отримання первинного офіцерського звання “молодший лейтенант”. Так, в травні 2025 року, противник здійснив штурмові дії, у кількості до відділення піхоти, зав’язався стрілецький бій, Єгоров Микола зайняв вогневу позицію та зі своєї стрілецької зброї знищив двох ворожих піхотинців та ще одного тяжко поранив. В ході стрілецького бою отримав травми несумісні з життям. Нагороджений: відзнакою Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”, Державною нагородою орденом “За мужність” ІІІ ступеня

У 2004 році після закінчення школи вступив до Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського на історичний факультет. Після завершення навчання Віталій розпочав кар'єру торгівельного представника, успішно працюючи у цій сфері. Віталій був захоплений рибалкою та футболом, активно проводив вільний час на природі та підтримував свою фізичну форму. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віталій вирішив стати на захист Батьківщини. 22 квітня 2024 року його призвали на військову службу. Він став командиром механізованого взводу, лейтенантом. На фронті проявив себе відважним та відповідальним воїном, завжди готовим до виконання складних завдань. 10 листопада 2024 року Віталій загинув під час виконання бойового завдання в Донецькій області. Його відданість службі та сміливість назавжди залишаться у пам'яті його побратимів та рідних. Залишились дружина та донька, які вшановують пам'ять про героя, який віддав своє життя за мир та безпеку України.

Народився 1992 року в селі Українка (Жовтневий район, Миколаївська область). 2014 року закінчив МНУ імені В. О. Сухомлинського. Мріяв бути військовиком. Служив у Жовтневому райвійськкоматі, з початком війни 7 разів подавав рапорти на відправлення в зону бойових дій; рапорт йому підписали тільки на 8-й раз — на початку серпня. Командир взводу 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Рух опору» ЗСУ. Брав участь у бойових операціях. У батальйоні Євгена служив і його батько. 4 вересня 2014-го у Краматорську перекинулась БРДМ, на броні якої перебували декілька бійців, внаслідок чого двоє з них загинули — Євген Трохимчук і Анатолій Іванов. Нагороди та вшанування: За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений 14 березня 2015 року — орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). У миколаївському університеті відкрито меморіальну дошку випускникам кафедри військової підготовки Олександру Закерничному, Сергію Іванцову, Максиму Сенкевичу й Євгену Трохимчуку. Його портрет розміщений на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 4, ряд 9, місце 5. Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті», в щоденному ранковому церемоніалі 4 вересня.

Народився 1989 року в місті Миколаїв. Закінчив Миколаївську ЗОШ № 39. Доброволець, лейтенант, командир взводу 25-ї Дніпропетровської повітрянодесантної бригади, в/ч А1126 (Гвардійське). Загинув під час спроби батальйону 25-ї бригади взяти штурмом місто Шахтарськ внаслідок потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій силовиків, а також атаки бойовиків із засідки на колону БТР десантників поблизу м. Шахтарськ Донецької області. Снаряд влучив у БТР. Російські бойовики знімали тіла загиблих десантників на відео і фото й потім хизувались у соцмережах. Терористи тимчасово поховали біля недобудованої церкви в парку Шахтарська — Артема Джубатканова, Євгена Сердюкова, Олексія Сєдова, Станіслава Трегубчака, Петра Федоряку, Халіна Володимира та, можливо — Володимира Самишкіна. Тоді ж поліг Андрій Болтушенко. Вважається зниклим старший лейтенант Шатайло Михайло Сергійович — тіло не ідентифіковане. Упізнаний за експертизою ДНК, похований на Краснопільському кладовищі під Дніпропетровськом. Перепохований 4 серпня 2017 року у рідному місті Миколаїв, кладовище Мішково-Погорілове, сектор 23. Без Артема лишились батьки, дружина. Нагороди: За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов'язку нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (11.10.2017, посмертно). 10.10.2019 в Миколаївській ЗОШ№ 39 імені Ю. І. Макарова, де навчався Артем з першого до одинадцятого класу (1996—2006), встановили дошку пам'яті.

Позивний "Сталкер"

Молодший лейтенант, командир мінометного взводу батальйону ТРО, Випускник Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського за спеціальністю ПМСО. Вчитель історії. За покликанням душі професійний велоспортсмен.

Дмитро закінчив Новопетрівську школу, здобув вищу освіту в Миколаївському педагогічному Університеті, працював на місцевому підприємстві, брав активну участь у життєдіяльності громади, був спортсменом. Загинув Герой 12 грудня 2024 року на Сумщині під час виконання бойового завдання.

Позивний "Мажор"

Лейтенант ЗСУ Максим Ямковий, позивний "Мажор", з перших годин повномасштабного вторгнення протистояв російським окупантам, які осатаніло атакували Маріуполь. Максим народився у 1996 році, мешкав на Вінниччині. У 2018- му майбутнього героя призвали на строкову службу, та вже за кілька місяців він підписав контракт з ЗСУ. Він мужньо воював у зоні проведення ООС, у районі Рубіжного, що на Луганщині, і саме там, на фронті, вирішив пов’язати своє життя з армією — вступив до Національної академії сухопутних військ ім. Гетьмана Сагайдачного. Вже за рік молодший лейтенант Ямковий був направлений у 36-ту Окрему бригаду морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського для проходження подальшої служби на посаді командира танкового взводу. Потрапив на східні рубежі Маріуполя, де проходила лінія зіткнення з рашистами та «армією днр», адже ворог не покидав плани пробити «сухопутний коридор» від окупованих ним територій Донецької та Луганської областей до Криму. Після повномасштабного вторгнення рашистів в Україну Маріуполь відразу опинився під їх нищівними атаками з постійним бомбардуванням та артилерійськими обстрілами. Бійці 36-ї ОБМП мужньо протистояли ворогу, намагаючись усіма наявними силами завадити його просуванню до міста, де були сотні тисяч цивільних людей. 27 лютого, під час одного із запеклих боїв біля н.п. Павлопіль, рятуючи життя членів свого екіпажу, Максим загинув. Указом Президента за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі лейтенанта Максима Ямкового нагороджено орденом Данила Галицького (посмертно). У Максима залишилася дружина, маленька донечка, батьки, мрії та плани, яким не судилося здійснитися.

Майстер-сержант Євгеній Федоришин поліг 22 березня 2022 року у танковому бою з окупантами під час оборони Маріуполя на Донеччині. Захисникові було 52 роки. Євгеній народився в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Закінчив місцевий політехнічний технікум, опанувавши професію техніка-механіка. Жив з родиною в місті Канів на Черкащині. У цивільному житті працював будівельником. З 2015 року захищав Україну від окупантів – брав участь в АТО та ООС. Під час повномасштабного російського вторгнення Євгеній воював у лавах 36-ї окремої бригади морської піхоти Військово-морських сил Збройних Сил України. Обіймав посаду командира танкового взводу танкової роти танкового батальйону. За високий професіоналізм, дисципліну та бездоганність Євгенія нагородили нагрудними знаками «За зразкову службу», «Знак пошани», а також «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня. Поховали Євгенія на Алеї Слави цвинтаря в Каневі. У нього залишилися дружина, син, донька та сестри. Студент МННІ, рік вступу - 2021.

Позивний "Ісус"

Молодий захисник нашої країни, старшому солдату, старшому стрільцю – оператору, драйверу в/ч А7354 Збройних сил України Гриценко Богдану Сергійовичу 10.12.2001 р. н. (позивним "Ісус"), який народився в місті Вознесенськ, Миколаївської області. З початком повномасштабного вторгнення Богдан не вагаючись та не зважаючи на свій вік, прийняв одне з найважливіших рішення в своєму житті і пішов добровольцем захищати нашу Державу. На той час він був студентом МНУ імені В.О. Сухомлинського в м. Миколаєві, мріяв стати педагогом та навчати дітей. Місцеве ТРО з початку не приймали його в свої ряди, вказуючи на те, що йому було лише 20 років, але наполегливість мого брата та бажання захищати рідну землю зробили свою справу і Богдан став до лав 123 бригади, 188 батальйону. Богдан все життя відрізнявся своїм наполегливим характером та лідерськими якостями. Свій бойовий шлях він розпочав з активної участі у обороні міста Миколаїв, за що отримав відзнаку. Коли місто Херсон було звільнено від окупаційних військ ворога, він разом зі своєю бригадою був передислокований в Херсоньку область на правий берег Дніпра, де до останнього свого подиху мужньо боровся з ворогом України, і врятував життя декількам своїм побратимам. Його побратими та командир характеризували Богдана, як справжнього воїна, мужнього, відважного та сміливого. Він завжди хотів бути максимально корисним для армії. Був щирим, відвертим, надійним товаришем. До всіх поставлених завдань відносився старанно, сумлінно та відповідально. Постійно рвався вперед і не бажав відсиджуватися за спинами побратимів. Любив життя та найбільше за все він любив Україну. На жаль, 29.12.2023 року в н.п. Кринки Херсонської області при виконанні бойового завдання - евакуації військових ЗСУ, попавши під мінометний обстріл ворога, мій брат загинув. Нагороджений: відзнакою Президента України «За оборону України». Указом ПУ від 05.08.2022 року N559/2022; орденом «За мужність» 3 ступеня від 26.03.2024 року №184; «Відзнакою командира 188 БО ТрО» від 28.07.2023 року №330; почесною відзнакою «За оборону Миколаєва» від 20.06.2024 року №164р; нагрудним знаком «Гідність та честь» від 23.05.2024 року №178; хрестом Святого Миколая від 16.10.2024 року №655.

Народився 1 вересня 1991 року в селищі Криве Озеро на Миколаївщині. Проходив військову службу за контрактом з 2014 року, брав участь у боях на Савур-Могилі, в Іловайську, в обороні Мар’їнки та Красногорівки. 2021 року очолив 186 батальйон 123 окремої бригади ТрО територіальної оборони. Навесні 2022 року йому було присвоєне військове звання «підполковника». Під час повномасштабного вторгнення його батальйон брав участь у боях на Херсонщині. Станом на 2024 рік проходив військову службу на посаді командира 186 окремого батальйону 123 окремої бригади ТрО Збройних Сил України. За повідомленням ЗМІ, підполковник Ігор Гриб загинув 2 жовтня 2024 року поблизу м. Вугледар Донецької області, на момент смерті йому було 33 роки. Нагороди: орден «Богдана Хмельницького» III ступеня (02.06.2023) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку; орден «За мужність» III ступеня (17.04.2024) — за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Ігор Гриб, випускник кафедри військової підготовки Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського 2012 року. Розпочав свій шлях захисника України у 2014 році, коли пішов служити до лав ЗС України за контрактом, брав участь у антитерористичній операції на Сході України. За час своєї служби пройшов усі командирські ланки - від командира взводу до начальника штабу механізованого батальйону. Захисник брав участь у запеклих боях на напрямках Савур-Могили, Іловайська. З 2015 року як командир роти - у захисті Мар'їнки та Красногорівки. За це отримав численні державні нагороди та відзнаки. У 2021 році очолив Первомайський батальйон територіальної оборони і в якості командира розпочав його становлення і розвиток у повноцінний бойовий військовий підрозділ. З початком повномасштабного вторгнення російської федерації навесні 2022 року отримав військове звання підполковника і повів свій підрозділ у визвольних боях на території Миколаївської, Херсонської та Донецької областей. Комбат, якій ніколи не зраджував свій батальйон, своїх військовослужбовців та Україну. Бійці батальйону ТРО під командуванням Ігоря Гриба відчували себе впевнено, бо він ніколи не зрадив, був завжди відвертим і щирим, стояв до останнього за своїх хлопців. Вимогливий до себе і підлеглих, він умів підібрати вірне слово для кожного і особистим прикладом закликав працювати в повну силу для вирішення завдань із захисту рідної землі. Командир 186 окремого батальйону ТРО Ігор Гриб був відданий військовій справі та своїй країні. Військовослужбовець, командир, лідер, який піклувався про особовий склад та не стояв осторонь проблем свого військового колективу. Особовий склад 186 батальйону ТРО під командуванням підполковника Ігоря Гриба брав безпосередню участь у визволенні Миколаївщини та Херсонщини восени 2022 року, а з листопада 2022 по жовтень 2024 року виконував бойові завдання в Херсонської області із захисту узбережжя ріки Дніпро і островів його дельти. Він був завжди з хлопцями, завжди був справжнім воїном! Своїм умілим і ефективним командуванням він зберіг життя багатьом військовослужбовцям з Первомайського району! Він віддав своє життя справі захисту вільної, Незалежної України і загинув під час виконання свого військового обов’язку поблизу міста Вугледар Донецької області 02 жовтня 2024 року.

Брав безпосередню участь в проведенні антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей у різні періоди з 2015 по 2016 рік у складі 25 ОПДБр. Отриманий бойовий досвід уміло передавав підлеглим та колегам по службі, був беззаперечним авторитетом для них. З 25 лютого 2022 року до 21 червня 2023 року виконував обов’язки командира розвідувального взводу військової частини А7355. У березні 2022 року брав участь в обороні Миколаївського авіаремонтного заводу (НАРП) в мікрорайоні Кульбакіно, місто Миколаїв. Під його безпосереднім керівництвом підрозділ успішно відбив атаку противника та утримав позиції. Після бою він очолив пошуково-рятувальну операцію, евакуювавши поранених військовослужбовців з-під ворожого вогню. Його чіткі та організовані дії дозволили врятувати життя побратимів, незважаючи на загрозу власному життю. У квітні 2022 року, під час бойових дій поблизу села Покровське, завдяки вмілим тактичним діям та ефективному використанню ПТРК "Javelin", знищив ворожий танк, що зупинило наступ противника та дозволило підрозділу закріпитися на стратегічно важливих позиціях. Влітку 2022 року розвідувальний взвод військової частини А7355 підтримував дії 11-го батальйону 59-ї окремої механізованої бригади виконував штурмові завдання в районі села Котляреве, на кордоні Миколаївської та Херсонської областей. Завдяки рішучим діям та чіткому керівництву підрозділом старшого сержанта Смеркалова Дениса Юрійовича, вдалося успішно утримати район оборони, що в майбутньому сприяло контрнаступу та звільненню частини Херсонської області. 01 січня 2023 року під його керівництвом розвідувальна група розвідувального взводу військової частини А7355 в районі виконання завдання - острів Білогрудий Голопристанського району Херсонської області виявила групу противника у складі 3 військовослужбовців, що рухалась до спостережного поста. Вогнем на ураження наявними вогневими засобами знищено 1 військовослужбовця. Після чого група противника була змушена з боєм відступити намагаючись евакуювати тіло вбитого військовослужбовця. Відступаючи противник натрапив на мінне загородження, що змусило противника залишити вбитого. Було виявлено тіло військовослужбовця РФ, при якому знаходився зошит із записами службової інформації та поіменними списками підрозділу. Крім того, за слідами на місцевості можна зробити висновок, що ще один військовослужбовець противника, ймовірно, отримав поранення. 23 лютого 2023 року, під час виконання бойового завдання на одному з островів Херсонщини, зведена група під командуванням старшого сержанта Смеркалова Дениса Юрійовича опинилася під масованим ворожим обстрілом, що змусило негайно змінити маршрут руху. В умовах інтенсивного вогню противника група продовжила виконання завдання, демонструючи злагодженість та витримку. Під час зміни позиції три військовослужбовця групи натрапили на мінні пастки на протипіхотних мінах, отримавши тяжкі поранення, що призвели до втрати кінцівок. Незважаючи на небезпеку, старший сержант Смеркалов миттєво взяв ситуацію під контроль, організувавши евакуацію поранених під щільним вогнем противника, та просування на замінованій ділянці. Його рішучість, професіоналізм та особиста мужність дозволили врятувати життя побратимів та забезпечити їх своєчасну доставку до медичного закладу. Цей випадок вкотре засвідчив його відданість військовому обов'язку, лідерські якості та готовність ризикувати власним життям заради безпеки підлеглих. У червні 2023 року очолив глибокий рейд у тил противника на лівому березі річки Дніпро, під час якого виявив та ліквідував ворожі сили на їхніх позиціях. Внаслідок операції було знищено укріплення противника, що негативно вплинуло на підготовку противника до контрнаступальних дій. Неодноразово планував та особисто брав участь в рейдових та розвідувальних операціях на островах Білогрудий, Великий Потьомкін, які є стратегічно важливими для контролю дельт річки Дніпро. Незважаючи на вкрай складні умови, завдяки його компетентному керівництву підрозділ успішно виконував поставлені завдання та повертався без втрат. Після підриву Каховської ГЕС та стрімкого затоплення островів у дельті Дніпра старший сержант Денис Смеркалов оперативно оцінив ситуацію та очолив евакуацію особового складу зі спостережних постів. В умовах швидкого підйому води та ворожого вогневого контролю він зумів організувати безпечний вихід підрозділу, задіявши всі доступні плавзасоби та підручні матеріали. Діючи рішуче та злагоджено, особисто координував пересування бійців, забезпечуючи їхній порятунок та збереження боєздатності підрозділу. Його професійні дії дозволили уникнути втрат серед особового складу та зберегти контроль над ситуацією навіть у критичних умовах. 21 червня 2023 року старший сержант Смеркалов Денис Юрійович, командир розвідувального взводу військової частини А7355, у складі зведеної групи виконував бойове завдання з супроводу та здійснення вогневого прикриття особового складу чергової зміни спостережного посту на острові Великий Потьомкін Херсонського району Херсонської області. Під час виконання завдання човен, на якому перебував старший сержант Смеркалов Денис, ймовірно, підірвався на якірній річковій міні. До останнього моменту він забезпечував прикриття побратимів, проявивши винятковий героїзм, самопожертву та незламну вірність військовому обов’язку. Старший сержант Денис Смеркалов завжди йшов першим, не вагаючись і не озираючись назад. Він розумів ризики, але ніколи не дозволяв страху керувати ним. Його впевненість і витримка надихали тих, хто служив поруч. Під його керівництвом виконувалися найскладніші завдання, які багато хто вважав неможливими. Розвідка – це мистецтво бути непомітним, але серед своїх він став легендою. Його аналітичний розум і швидкість прийняття рішень дозволяли оцінювати ситуацію в лічені секунди. Саме завдяки йому вдалося виявити та знешкодити багато ворожих диверсійних груп. Він завжди казав: «Головне – повернути всіх живими», і робив усе, щоб це стало реальністю. Навіть у критичних ситуаціях залишався зібраним і холоднокровним, що додавало впевненості іншим. Його присутність у радіоефірі запевнювала командирів та рядовий склад, що все під контролем. Він не лише добре воював, а й підтримував побратимів у важкі моменти. Вмів жартувати, розряджати напруження, знаходити вихід там, де, здавалося, його немає. Він не просто виконував накази – він розумів, чому і для чого це робить. Він віддав армії не просто роки життя, а всю свою енергію, знання і силу. Його рішення часто були непростими, але він брав відповідальність і не ухилявся від складних завдань. Навіть після виснажливих операцій він знаходив час і сили поговорити з підлеглими, вислухати, підтримати. Його життя обірвалося, але його історія не закінчилася. Вона продовжується в його побратимах, у тих, кого він навчав, кого врятував, хто пам’ятатиме його не як бездоганного героя, а як живу людину – розумну, сміливу, іноді принципову, але завжди чесну. Його внесок у спільну справу важко переоцінити. Він заслуговує на визнання, і не лише серед військових. Такі люди рідко потрапляють у новини, їхні історії не завжди розповідають публічно. Але саме вони роблять те, без чого перемога була б неможливою. Його рідні та побратими переконані, що його внесок заслуговує на гідне визнання. Це не просто вияв пошани, а й важливе нагадування про тих, хто самовіддано наближає нашу спільну перемогу. За життя Смеркалова Дениса Юрійовича було вшановано низкою державних і відомчих нагород за видатні заслуги перед Україною: 17 лютого 2016 року – відзнака Президента України медаль "За участь в антитерористичній операції"; 18 червня 2022 року – медаль "За військову службу Україні"; 25 грудня 2022 року – медаль "Незламним героям російсько-української війни"; 16 січня 2023 року – почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ "Сталевий хрест"; 23 січня 2023 року – відзнака начальника розвідувального управління штабу ОК "Південь". Навіть після загибелі його подвиг був гідно вшанований посмертними нагородами: 26 жовтня 2023 року – почесна відзнака командира військової частини А7355; 10 листопада 2023 року – орден "За мужність" III ступеня.

Позивний "Полум’я"

Український військовослужбовець, лейтенант, командир гранатометного взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України Івана Зубкова 81-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України, спортсмен, педагог, учасник російсько-української війни та один із легендарних оборонців Донецького аеропорту — «Кіборг». Строкову службу Сергій Гуссіді завершив у 2000 році. Займався спортом: плаванням, кульовою стрільбою, рукопашним боєм. У 2006 році закінчив Миколаївський державний університет ім. В. О. Сухомлинського, де впродовж двох років викладав дисципліни «Захист Вітчизни», «Кульова стрільба» та «Рукопашний бій». З 2008 по травень 2014 року працював учителем у Миколаївській школі №10. Після початку російсько-української війни у серпні 2014 року став командиром взводу в Костянтинівці та воював у зоні АТО, зокрема — у Донецькому аеропорту. У 2015 році повернувся до педагогічної діяльності в школі №6 м. Миколаєва, очолював міську громадську організацію «Учасники та інваліди АТО». Після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році знову став до строю у своєму підрозділі — 90-му аеромобільному батальйоні, командував взводом. Загинув увечері 16 травня 2022 року від осколкового поранення поблизу міста Вугледар Донецької області. Нагороди: Орден «За мужність» III ступеня (Указ Президента №403/2017). Орден «За заслуги перед Миколаївщиною». Нагрудний знак Міністра оборони України «Знак пошани». Відзнака Миколаївської облради «Хрест Святого Миколая» (2018). Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту». Увічнення пам'яті: 17 травня 2024 року у Миколаєві проведено баскетбольний турнір, присвячений Сергію Гуссіді; 26 липня 2024 року вулицю генерала Бєлова в Миколаєві перейменовано на вулицю Сергія Гуссіді.

Павло Миколайович Маковеєнко — український військовослужбовець, солдат Збройних сил України, гранатометник 1-ї аеромобільної роти 79-ї окремої десантно-штурмової бригади (79 ОДШБр), учитель музики за фахом, учасник російсько-української війни. Повний кавалер ордену «За мужність» (посмертно). Служив гранатометником 1-ї аеромобільної роти. Брав участь у бойових діях, зокрема на висоті «Ураган-11». Під час штурму Красного Лиману, коли терористи влучили з гранатомета в український автомобіль, Павло Маковеєнко проявив винятковий героїзм — кинувся під обстрілом до палаючої кабіни, сокирою розрубав пошкоджену конструкцію та витягнув звідти пораненого водія, врятувавши йому життя. За цей подвиг і загальну мужність отримав високу державну відзнаку. За особисту мужність і героїзм під час бойових дій нагороджений: Орденом «За мужність» III ступеня (21.10.2014); Орденом «За мужність» II ступеня (4.12.2014). Унаслідок повного нагородження всіма трьома ступенями (I ступінь — посмертно) є повним кавалером ордену «За мужність».

Український військовий, молодший лейтенант, командир 2-го десантно-штурмового взводу 3-ї роти 1-го батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Майстер спорту України з веслування, почесний громадянин міста Первомайська. Народився у Первомайську Миколаївської області. З дитинства займався веслуванням, тренувався у місцевій ДЮСШ (тренер — Олександр Федорченко). У 2005 році вступив до Миколаївського вищого училища фізичної культури (тренер — Олександр Шевченко), а пізніше — до Національного університету кораблебудування. Протягом восьми років був членом збірної Миколаївської області. У спорті досяг значних результатів: у складі байдарки-двійки з Андрієм Сачковським виконав норматив майстра спорту України; на чемпіонаті України 2014 року посів 3 місце на байдарці-двійці з Вадимом Деревинським (марафон). У 2014 році покинув навчання та вступив на військову службу. Пройшов шлях від солдата до командира взводу, молодшого лейтенанта. Брав участь у ключових боях російсько-української війни: оборона Донецького аеропорту — був одним із трьох «кіборгів», що встановили український прапор над ДАП; бої під Мар'їнкою; бої на Савур-могилі; сектор оборони в районі Авдіївки. 21 лютого 2017 року отримав важке поранення під Авдіївкою. Був госпіталізований до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні, де помер 23 лютого 2017 року. Похований у Миколаєві на Центральному кладовищі. Нагороди: Орден «За мужність» III ступеня (25.12.2015); Орден Богдана Хмельницького III ступеня (10.04.2017, посмертно); Почесний нагрудний знак начальника Генштабу «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня. Вшанування пам'яті: у місті Первомайську на його честь названо вулицю, на якій він проживав. У 2018 році отримав звання Почесного громадянина Первомайська.

Позивний "Лютік"

Український доброволець, боєць підрозділу «Азов», тренер та суддя зі змішаних єдиноборств ММА, один з піонерів розвитку ММА у Миколаївській області. Народився 23 лютого 1976 року у місті Феодосія. З юних років займався східними єдиноборствами: практикував вушу та карате, активно тренувався й брав участь у спортивному житті. Переїхавши до Миколаєва, присвятив себе розвитку змішаних єдиноборств ММА. Разом з однодумцями долучився до створення MMA CLUB MYKOLAIV, який став одним з провідних клубів регіону. Як тренер виховав багатьох спортсменів, серед яких — чемпіони та відомі майстри спорту. Був членом суддівського корпусу федерації змішаних єдиноборств ММА Миколаївської області, активно розвивав клубний рух і спортивну інфраструктуру. Відомий своїм позитивом, енергією та постійною присутністю поруч із вихованцями та командою. У 2014 році після початку російської агресії став на захист України. У складі спеціального підрозділу «Азов» тривалий час виконував бойові завдання на сході країни. Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року вступив до територіальної оборони та брав участь у обороні Миколаєва у найбільш критичні дні. 29 березня 2022 року Владислав Лютов загинув разом із побратимами внаслідок ракетного удару російських військ по будівлі Миколаївської обласної державної адміністрації. Вклад «Лютіка» у розвиток ММА в Миколаєві важко переоцінити — він стояв біля витоків клубного руху, формував покоління спортсменів і був моральною опорою для всього спортивного середовища міста. Його памʼятають як активного, доброзичливого, відданого Україні та спорту чоловіка, який до останнього залишався поруч із тими, кого тренував і з ким служив.

Український військовик, десантник, учасник російсько-української війни, спортсмен, посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Народився 16 жовтня 2003 року в місті Миколаїв. З ранніх років активно займався спортом: дзюдо, бокс, карате, змагався у ММА, грав у регбі. Був членом ультрас футбольного клубу «Миколаїв», а з 2020 року — гравцем регбійного клубу «Вітовка». Прагнув до військової підготовки, проходив тренування у складі підрозділу «Авангард», де постійно вдосконалював бойові навички. З початком повномасштабного вторгнення росії Ярослав добровільно вступив до 123-ї окремої бригади територіальної оборони, брав участь у обороні Миколаєва та в Херсонському контрнаступі. Після року служби перевівся до 78-го окремого полку ДШВ «Герць» (в/ч А7788). У травні 2023 року завершив навчання й був направлений на Запорізький напрямок. Отримав контузію, однак не став чекати завершення лікування і добровільно повернувся до бойових побратимів. 26 липня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання на східних околицях селища Роботине. Отримав тяжкі поранення, несумісні з життям. Орден «За мужність» III ступеня — посмертно (Указ Президента України № 777/2023 від 24.11.2023).

Позивний "Тихий"

Лейтенант Олександр Прадун, позивний «Тихий», віддав своє життя за Україну 25 листопада 2022 року. Він загинув унаслідок ворожого артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання біля села Новоселівське на Луганщині. На момент загибелі йому було лише 28 років. Олександр народився 18 січня 1994 року у місті Новий Буг та зростав у селі Загальна Користь. З дитинства захоплювався спортом і грав у футбол. У 2013 році вступив до Національного університету кораблебудування на факультет машинобудування, де також пройшов військову кафедру й отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Студентські роки стали для нього періодом активного спортивного розвитку: він долучився до секції змішаних єдиноборств MMA CLUB MYKOLAIV. Попри пізній старт за спортивними мірками, Олександр швидко почав демонструвати значні результати. Уже у 2013 році в складі збірної Миколаївської області він здобув 2 місце на першому в історії Чемпіонаті України з ММА серед молоді. У 2014 році виборов бронзову медаль молодіжного чемпіонату України у вазі до 93 кг. Він був активним учасником розвитку клубу, долучався до показових виступів, благодійних заходів та соціальних ініціатив. З початком повномасштабного вторгнення росії Олександр без вагань став на захист України. Спершу служив у місцевій теробороні, а згодом приєднався до лав 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Командував взводом, ставши для бійців справжнім лідером, наставником та авторитетом. Часто повторював слова, які стали його життєвим кредо: «Хто, якщо не я, буде захищати свою землю!» Світла пам’ять Герою, який віддав життя за свободу своєї країни.

Кохан Роман Олексійович народився 14 січня 1992 року в місті Миколаїв у сім’ї медиків. Навчався у школі №34, а в 2009 році вступив до Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського на філологічний факультет, де отримав диплом спеціаліста за фахом «Українська мова та література, видавнича справа та редагування». З 2014 по 2015 роки проходив строкову службу у Збройних силах України. Після цього працював у Державній службі України з надзвичайних ситуацій як пожежник-рятувальник. З 2017 року став приватним підприємцем у сфері інформаційних технологій, а з 2021 проживав і працював в Івано-Франківську. Роман цікавився всесвітньою історією, історією України та походженням свого роду. Він багато читав, вважав книгу найкращим подарунком, вільно володів англійською мовою та любив подорожувати Україною й світом. Володів високим почуттям патріотизму, справедливості та відповідальності. Після початку повномасштабної війни 26 лютого 2022 року добровільно став у ряди Збройних сил України. До 1 квітня 2022 року тримав оборону Миколаєва у складі 79-ї ОДШБр, а з 3 квітня був переведений до 95-ї ОДШПБ на Харківський напрямок, де служив стрілецем-снайпером у 2-й десантно-штурмовій роті. Роман загинув 28 квітня 2022 року під час бойових дій у районі населеного пункту Довгеньке, Ізюмського району Харківської області. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Сергій Володимирович Іванцов народився 27 серпня 1977 року в селі Пересадівка Миколаївської області. Закінчив Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського. З початком російсько-української війни став на захист України у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади, де служив головним сержантом батальйону. У бойових діях брав участь із перших днів. Під час бою під Червоним Лиманом підрозділ десантників потрапив у засідку, і під щільним вогнем противника Сергій Іванцов, ризикуючи власним життям, виніс з-під обстрілу пораненого офіцера, проявивши особисту відвагу. Восени 2014 року обороняв Донецький аеропорт. 8 листопада 2014 року близько 4:30 у старому терміналі ДАП під час виконання завдання з корегування вогню Сергія смертельно поранив ворожий снайпер — куля 7,62 мм пробила бронежилет. Похований у рідній Пересадівці. Після загибелі він залишив дружину та двох синів — 5 і 14 років. Нагороди та вшанування: Орден «За мужність» III ступеня (посмертно), Указ Президента № 892/2014. Орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), Указ Президента № 461/2015. Відзнака «Народний Герой України» (посмертно), Указ № 12 від 15.01.2016. Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). Меморіальні дошки встановлено на Пересадівській школі (2015) та в Миколаївському національному університеті імені В. О. Сухомлинського (2015).

Максим Олегович Сенкевич народився 20 лютого 1989 року в селі Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області. Освіту здобував у різних навчальних закладах: з 1995 року навчався у Лисогірській восьмирічній школі № 2 та школі-інтернаті № 5, пізніше — у школі села Опільсько Львівської області. Середню освіту завершив після переїзду родини до сіл Чаусове-2 і Чаусове-1. У 2007–2012 роках навчався в Інституті історії та права Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Пройшов кафедру військової підготовки та отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта. З 2012 по 2014 рік працював молодшим інспектором відділу режиму й охорони Миколаївського слідчого ізолятора у званні молодшого сержанта внутрішньої служби. З початком війни добровільно вирушив до Очаківського військкомату і був мобілізований до 28-ї окремої механізованої бригади, де обіймав посади командира взводу та виконувача обов’язків командира роти. 10 листопада 2014 року загинув у запеклому бою поблизу села Березове Мар’їнського району Донецької області. Підрозділ бригади вступив у бій із російською диверсійно-розвідувальною групою, до якої підійшло підкріплення чисельністю понад 50 осіб, оснащене мінометами та гранатометами. У ближньому бою противник був відбитий — його втрати сягнули щонайменше десяти бойовиків. Під час цього бою загинули старший лейтенант Максим Сенкевич, солдати Віктор Бошняк і Віталій Токар, ще троє українських воїнів дістали поранення. У Максима залишилися мати, сестра, дружина та маленька донька. Похований у селі Чаусове-2 на Миколаївщині. Нагороди та вшанування: Орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), Указ Президента України № 311/2015. Меморіальна дошка в Миколаївському національному університеті імені В. О. Сухомлинського (2015). Меморіальні дошки в Чаусівському НВК № 1 та в школі села Чаусове-1, де навчався Максим.

Олександр Приходько народився 15 вересня 1994 року. Навчався у Миколаївському національному університеті імені В. О. Сухомлинського, де здобув фах учителя фізичної культури та отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта. Після навчання проходив службу у Збройних силах України. Служив у 169-му навчальному центрі, обіймаючи посаду механіка-водія, у військовому званні старшого солдата. Під час російсько-української війни Олександр виконував бойові завдання на сході України. 26 вересня 2014 року загинув під час артилерійського обстрілу в районі села Малоорлівка Донецької області. Його життя трагічно обірвалося у 20-річному віці. Після загибелі в Олександра залишилися батьки. Нагороди: Орден «За мужність» III ступеня (посмертно) — за проявлену відвагу та самовідданість у захисті України.

Позивний "Фізрук"

Навчався у Миколаївському національному університеті імені В. О. Сухомлинського за спеціальністю "Середня освіта. Фізична культура", додатково пройшовши навчання на військовій кафедрі, отримав звання молодшого лейтенанта запасу. У 2016 році пішов у бригаду морської піхоти і через три тижні потрапив на передову. Капітан Микола Вандровський на псевдо Фізрук підірвався на ворожій міні 3 березня 2022 року на Донеччині. Командиру роти 503-го окремого батальйону морської піхоти було 29 років. Посмертно капітан Вандровський нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня. Вічно в строю! https://youtu.be/KLMoLkM4ql4?si=6_c5hfzaSor9_ghA

Позивний "Zhdan"

Молодший сержант, Ждан Олексій Вікторович, позивний – Zhdan, майстер 1 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних комплексів 11 окремого штурмового батальйону “Київська Русь” 59 окремої штурмової бригади ім. Якова Гандзюка (в/ч А2980). Народився 26 листопада 1984 року у м. Миколаїв. Загинув 27 серпня 2024 року поблизу населеного пункту Гірник, Покровського району, Донецької області внаслідок ураження FPV-дроном в автомобіль під час виконання бойового завдання. Протягом 1991-1997 років навчався у Миколаївській ЗОШ №6. У 1998 році вступив до Миколаївського ліцея ім. професора М.Александрова. У 2001 вступив до Національного університету кораблебудування ім. адмірала Макарова на факультет машинобудівний та отримав спеціальність – теплоенергетика. Також отримав другу вищу освіту в Національному університеті кораблебудування ім. адмірала Макарова на факультеті економіка і підприємство – спеціальність фінанси. В січні 2023 року був мобілізований в 37 окрему бригаду морської піхоти ( в/ч А4548) - стрілець помічник гранатометника. У вересні 2023 року був переведень в 59 окрему штурмову бригаду. Його дуже поважали побратими, він завжди допомагав побратимам. Був щирим та справедливим. 2 вересня 2024 року родина отримала сповіщення про те, що він зник безвісти. 2 травня 2025 року був похований на Матвіївському кладовищі Алеі Слави, після підтвердження ДНК. Брав участь в боях на Запорізькому, Авдіївському та Покровському напрямку. "Semper fidelis - Вірний завжди"